ПРАВДА І МІФИ ПРО МАЙДАН

ПРАВДА І МІФИ ПРО МАЙДАН

                  

                   ПРАВДА  І   МІФИ   ПРО  МАЙДАН       

 Більш ніж 20 років тому українці зробили свій вибір  жити в незалежній,вільній,демократичній державі.Але тільки сьогодні цей вибір  набуває  реальної  суті. Не досить мати громадські свободи – треба бути вільною людиною. Не досить мати конституційні права – треба будувати правове суспільство.  Як сказав відомий співак С.Вакарчук ,- «Нам надто легко дісталася свобода, тому ми і не відчули її.'І лише сьогодні, заплативши кров'ю за свою свободу, ми справді починаємо цінувати її.»

    Чому виник Майдан? Хто стоїть на Майдані? І взагалі навіщо нам цей Майдан ?  Давайте розбиратися.

     Якщо Майдан  2004 р. був політичним , то  нинішній - явище цілком  громадське. Люди вийшли не за НАТО, США чи Європу. Не за Бандеру,Тимошенко, Яценюка, Кичка чи Тягнибока – людям  просто  несила більше жити у країні,  що перетворилася у суцільну «Врадієвку», де продажна міліція ґвалтує та вбиває, де «мажорам» дозволено все, де постійно треба давати хабарі в дитсадках,школах,лікарнях, в податковій та вузах, де рішення суду можна купити, де у пенсіонерів ледь вистачає пенсії на хліб, а влада на народні  гроші  купує собі дачі та мерседеси.  Майдан стоїть , щоб на пенсію можна було жити  пристойно, щоб службовці не крали ,а працювали для людей , а  народні податки витрачалися б на будівництво доріг , лікарень та шкіл… Люди вийшли на Майдан, щоб змінити своє життя.

           Зараз, як ніколи, важливо достукатися до кожної людини через міцну стіну брехні та дезінформації. Людей,що стоять на Майдані, дехто називає  ледарями( стоять , щоб не працювати) , безхатченками ( хіба може нормальна людина більше трьох місяців жити на площі?Ба, навіть , гірше  - знущаються над загиблими. Все через те , що , на жаль , у багатьох вуха заліплені інформаційним воском.

         Мабуть багатьом доводилося бути свідком «неприємних» ситуацій : коли в транспорті вичитують літню літню людину,мовляв, це не пільговий рейс, або в черзі стоїть молода мати з дитиною на руках і черга старанно робить вигляд, що не помічає її. І напевно   багатьом доводилося сидіти в приймальному відділенні лікарні, очікуючи  на допомогу лікарів, а  натомість вас змушуютьспостерігати, як іде некваплива перезміна . З байдужістю на жаль ми стикаємося кожного дня. Це стало нашою буденністю, породило певні стандарти. Так ось перше , чим  вражає Київський  Майдан, - щирою турботою. Незнайомі люди піклуються один про одного – пропонують чай, бутерброди, тепліше місце в наметі… 

І думається ось про що. Ми всі говоримо про зміну влади, і ці зміни поволі починаються. Але ж залишаться і ті байдужі медики, від яких не дочекаєшсякваліфікованого лікування, і безпорадні міліціонери,не здатні захистити, і вчителі що ненавидять свою роботу. І таких багато – сердитих на весь світ, байдужих,тих,які нікому і нічому не вірять… То що ж ? Безвихідь ?

          Відповідь дає Майдан. В чому його феномен ? Там немає байдужих. Там не пройдуть повз людину,якій стало зле. Майдан – це самовідданий протест проти цинічної байдужості, яка оточує нас скрізь. Майдан акумулював в собі найпалкіші серця,найвідданіші душі нашої України.  Хоч як не намагаютьсяінформаційні кілери залякувати населення – на Майдані ,мовляв, одні нероби ,безхатченки і злодії. Страшна правда життя безповоротньо перекреслила цю брехню. Варто лиш подивитися скорботний список загиблих на Майдані : вчителі,

науковець, колишній народний депутат, театральний режисер, студент- психолог, викладач університету,офіцери- відставники,підприємці, фермер…

          Навколо подій в Україні і ,зокрема , навколо Майдану  вже тривалий  час ведеться інформаційна війна. Навіщо російські  ЗМІ , а до недавнього часу і де-які українські канали, розповідають відверті нісенітниці ?  Відповідь одна –розпалювання ненависті в серцях українців і підготовки до громадянської війни.

          Та  кремлівські політтехнологи не врахували одного. Українці не такі терплячі ,як білоруси. А на відміну від росіян , вони вже встигли подихати свіжим повітрям свободи. Ось чому українці не втікали від  беркутівських кийків ,їх били, а приходило ще більше. В них стріляли , а на місце одного загиблого приходила тисяча .

           70 років ми працювали «на благо партіі», 20 років  працювали на кого завгодно, аби лиш вижити. Прийшов час жити і працювати для себе. Українці це вже твердо усвідомили.

            Антикримінальна  революція в Україні  може стати міною для  імперської політики Кремля  , а успіх України –« кощеєвою смертю» для  путінізму. Саме тому, вважаючи на стан речей, що складаються в Україні , можна сказати – революція тільки починається !

                                                          Координатор Майдану Н.Тишкевич

ПРОЩАЛЬНОЕ ПИСЬМО КРЫМУ

                            

                             ПРОЩАЛЬНОЕ ПИСЬМО КРЫМУ 

В интернете активно распространяется прощальное письмо от Украины Крыму. Текст был написан в ответ на письмо Крыма, которое стало очень популярным в российских СМИ.

Напомним текст письма от крымчан:

"Я ухожу...Ты думала, что Я пошутил, или просто обиделся ? Нет, Я наверное просто понял, что насильно мил не будешь, хотя долго старался быть Тебе полезным.

Я согревал Тебя своим солнцем, омывал теплым морем, и всегда, очень-очень, ждал в гости...

Ты заходила в дом, не вытирая ноги, указывала, как мне поступать, как думать, как говорить, что делать, с кого брать пример, но то, как я живу - Тебя не интересовало. Ты просто 23 года убивала меня, Ты убивала Мои сады, леса и парки, Ты изуродовала мои берега, Ты заставила Меня выжимать из Моего туриста последние капли, потому что тогда, когда заканчивалось лето, Я становился никому не нужен, особенно Тебе.

И все же, Я терпел, Я надеялся, что когда-нибудь...Ты знала, что Я умираю, но вместо кислородной подушки, Ты схватила меня за горло. Но я не сержусь, я просто ухожу. Я не могу уйти один, потому что нельзя смотреть, как ты убиваешь моих братьев...

Я немного отдышусь, совсем чуть-чуть, и заберу Их ВСЕХ. Украина, не поминай лихом, Я любил Тебя, но Ты не захотела стать родной, поэтому Я ухожу домой, к Себе домой.

Уже не Твой. Крым. 16 марта"

А теперь публикуем текст ответного письма:

"Дорогой Крым!

Не скрою, я расстроена твоим письмом. И сегодня я все отчетливей понимаю, что ты, Крым, - обычный Нарцисс.

Ты почему-то решил, что ты гораздо особеннее, чем Прикарпатье или Донбасс, Слобожанщина, Покутье или Полесье. Ты требовал к себе какой-то особенной любви, как капризный детеныш многодетной матери истерит и ревнует ее к другим детям – своим братьям и сестрам.

Я дарила свою любовь всем поровну, я любила и люблю всех одинаково, как мать любит одинаково сильно всех своих детей.

Когда мне отдали тебя из детдома в 1954-м, - ты был пустынным, безводным и уродливым малышом, всеми брошенным и никому не нужным.

Сначала тебя предали в 1941-м, по приказу твоей тогдашней мачехи, уведя войска на Тамань, а из твоего Севастополя трусливо ушел Черноморский флот и спрятался в Батуми до конца войны. Потом у тебя забрали твой народ, расстреляв и выселив на многие десятки лет потомков великих и гордых Османских царей.

И хотя я сама лежала в руинах, – я отстроила тебя. Я дала тебе мою днепровскую воду, чтобы ты возделал виноград и хлеб, я построила заново твои города и железные дороги. Я вернула жизнь твоим портам и пляжам, в твоем небе снова загудели пассажирские самолеты и застучали колеса вагонов. А потом я вернула тебе твой народ… Тот народ, который жил там со времен седой Византии.

А тебе все было мало, ты требовал все больше и больше, - не по недоеданию, а по капризу.

Прости, если босыми своими ногами испачкала ковер твоей красоты, но на них была земля. Наша. Меня дергал за руку Донбасс и просил построить шахты, я ногами месила цемент Днепрогэса, я рыла карьеры в Кировограде, везла лес из Станислава, пахала землю в Полтаве, а ты все любовался морем и принимал своих братьев и сестер на кроватях с панцерными сетками и постелями со следами любви других народов.

Ты же бездельник, мой малыш! Ты же ни черта так и не научился делать! И когда колбасы не было в твоих магазинах – ее не было и в других землях моих…

Ты требовал исключительности – я согласилась и ты стал республикой. Как ты распорядился этим? Купил новые кровати? Нет. Построил новые курорты? Нет. Ты раздарил себя шлюхам, позволив забрать твои пляжи, загадил море, ты так и не научился делать вино и твоим коньяком можно лишь травить колорадского жука.

Ты бездельник, Крым. В твоих летних ресторанчиках работал не ты, а мои дети из других земель и потомки султана, вновь обретя свою Родину. А ты просто торговал морем. Ты возомнил, что твое очарование ставит тебя выше остальных…

И ты решил вернуться в свой детдом. Что ж, иди. В конце концов, ты же мой приемный сын.

Но я рада тому, что из 25 моих детей только ты не прошел проверку на верность, хотя они голодали не меньше твоего.

И помни об одном: в твоем детдоме у тебя больше никогда никто не спросит твоего мнения, там полно красавцев-нарциссов и без тебя. И может быть, когда-нибудь, если вдруг ты поумнеешь, ты поймешь вековую истину о том, что настоящая мать не та, которая родила, а та, - которая вырастила.

Но я уже буду очень далеко. Прощай. Да хранит тебя Иисус и Аллах. Твоя Украина"

Я - УКРАЇНЕЦЬ !

                               

       

                                   Я -   УКРАЇНЕЦЬ  !

Не знаю, кто автор этой статьи, но знаю, что эта статья выиграла на конкурсе "Я - УКРАИНЕЦ!".

Я не люблю сало, не ношу вышиванку и не знаю слов украинского гимна. Я не переплывал Днепр и не умею танцевать гопак. На моем столе не лежит "Кобзарь", а на стене не висят рушники. Моя кровь красная, а не желто-голубая. Я не склоняю "пальто" и "кино", и три самых важных слова я сказал на русском языке. Я - украинец? Я болею за "Динамо", за Кличко и Клочкову. Я видел эту землю из иллюминатора Боинга, но я вернулся. Мне не нужны неоновые города и силиконовые женщины. Я не буду жить там, где улицы без имен, а люди без отчеств. Я останусь здесь. Здесь земля еще не остыла от огня, и еще не стерлись на плитах имена незабытых предков. Здесь девушки читают в метро и пишут стихи на парах по термодинамике. Здесь на деньгах поэты, а не президенты. Здесь шутят смешно и улыбаются честно. Из сердца не вычеркнуть пятую графу. Я - украинец. Я люблю узкие улицы Львова и Харьковские проспекты. Мне стали родными беззаботная Одесса, деловитый Донецк и легендарная Полтава. Я не верю патриотам на трибунах, но верю патриотам в окопах. Я верю в эту страну: я доверяю этому воздуху - он держит купол, этим горам - они держат страховку, этим людям - они держат слово. Я люблю стук каблучков по плитке Крещатика, скрип снега в Карпатах и шуршание крымской гальки. Мне никогда не забыть украинской колыбельной и поцелуя на Андреевском. А еще: мне часто снится необъятное небо и поле подсолнухов. И мой сын родится здесь. Я - украинец.

ПРАВДА І МІФИ ПРО МАЙДАН